Уроки всесвітньої історії.

Тема: Розпад Османської імперії. Турецька республіка за правління  Кемаля Ататюрка. Витоки Палестинської проблеми.

Мета уроку: Розкрити процес становлення національних держав, колоніальну політику Англії та Франції. З'ясувати причини палестинської проблеми; закріплювати навички аналізу і зіставлення історич­ного матеріалу, вміння розглядати історичні явища в конкретно-історичних умовах;

виховувати учнів у дусі патріотизму, національної свідомості та гідності.

Тип уроку: комбінований.

Обладнання: підручник, хрестоматія, стінна карта “Світ між двома світовими війнами”, “Країни Азії у міжвоєнний період”, атлас, картосхеми в підручнику.

Основні поняття і терміни: Декларація Бальфура, мандатна система, національна революція, сіоністський рух, палестинська проблема.

Основні дати:

1917 р. - Декларація Бальфура.

1922 р. - надання мандатів Англії та Франції на арабські володіння Османської імперії.

1924 р. - проголошення Туреччини республікою.

ХІД УРОКУ.

I.              Перевірка знань.

Фронтальне опитування.

1.              Які організації очолювали національно-визвольний рух в Індії?

2.              Хто став визнаним лідером національно-визвольного руху в Індії?

3.              Акція громадської непокори - це...

4.              Скільки акцій було проведено у міжвоєнний період?

5.              Закон Монтегю - це...

6.             Який його вплив на розвиток націо­нально-визвольного руху?

7.              Який день був проголошений Днем незалежності Індії?

8.              Чому акція громадської непокори 1930 р. отримала назву "соляний похід”? У чому її суть?

9.              Де відбувалися конференції “круглого столу”? Які їх результати?

10.           Які зміни в становище Індії внесло прийняття "Конституції Індії 1935 р.”?

11.           Назвіть основні здобутки національно-визвольного руху напередодні другої світової війни.

II.             Вивчення нового матеріалу.

План.

1.              Революція в Туреччині. Реформи Ататюрка.

2.              Зародження Палестинської проблеми.

Таблиця “Національна революції в Туреччині ”.

Країна	Туреччина 1920 - 1923
Мета	Створення національної Турецької держави. Лік­відація умов Севрського договору. Здійснення модернізації країни.
Характер	Національно-   визвольний
Лідери	Мустафа Кемаль (Ататюрк)
Зовнішня підтримка	Радянська Росія
Основні події
Результати, наслідки	Створення національної Турецької держави. Укладення Лозаннсько­го договору. Початок модернізації Туреччини (Реформи Ататюрка) на європейський зразок.

1.      Які проводились реформи?

2.      Чи досягли вони своєї мети?

3.       Якими методами вони здійснювалися?

 Запитання для дискусії:

Які наслідки мали реформи для розвитку країни?

Текст для читання

АТАТЮРК, СОЛДАТ І РЕФОРМАТОР У 1934 р. Великі національні збори Туреччини присвоїли першому президенту країни генералу Мустафі Кемалю ім'я Ататюрк, що в перекладі означає "Батько турків". Проте, у даному випадку правильніше було б закону про введення до офіційного вжитку прізвищ - раніше турки мали тільки імена. Це стало складовою частиною реформ Ататюрка, що докорінно змінили обличчя його країни.

...Мустафа Кемаль, що народився в Салоніках у 1881 р. в родині торговця, присвятив себе воєнній кар'єрі. Він закінчив військовий ліцей, потім офіцерське училище і, нарешті, Академію генштабу в Стамбулі. Був учасником молодотурецької революції 1908 р., що призвела до встановлення конституційної монархії, але не змінила середньовічного характеру Османської імперії Воював у багатьох війнах, що вела його країна,  італо-турецькій (1911 р.), балканських (1912-1913 рр.). Під час першої світової війни відзначився при обороні Дарданелли, займав вищі командні посади на Кавказькому, Сирійсько-Палестинському фронтах.

Після поразки Туреччини, союзниці Німеччини у першій світовій війні, країни Антанти, мов коршуни, стали ділити не тільки територію Османської імперії, яка розпалася, а й власне Туреччину, що було грубим порушенням умов Мудроського перемир'я. В цей важкий для країни момент молодий генерал Мустафа Кемаль, який мав велику вагу у військових колах, очолив національно-визвольний рух, що переріс в національну революцію, вона у відповідності з його ім’ям отримала назву "кемалійської”.

У січні 1920 р. в Стамбулі відкрився парламент, який прийняв декларацію незалежності Туреччини - Національну обітницю. Антанта, флот якої давно патрулював протоки Босфор і Дарданелли, відповіла на це введенням до Стамбула своїх військ. Султанський уряд став на шлях колобораціонізму, йдучи на активне співробітництво з окупантами. Парламент було розігнано, багатьох депутатів заарештовано. Шейх-уль- іслам (голова мусульманського духовенства Туреччини), який підтримав султанський режим, оголосив визвольний рух заколотом, а Кемаля - злочинцем. Військовий суд заочно засудив того до смертної кари.

У відповідь Кемаль скликав 23 квітня того ж року в Анкарі новий пар­ламент з надзвичайними повноваженнями - Великі національні збори Туреччини. Першим зовнішньополітичним актом нової влади стало звер­нення до революційної Росії. Кемаль відправив до Москви на ім'я Леніна листа з пропозицією встановити між двома країнами дипломатичні відно­сини і проханням “надати Туреччині допомогу в її боротьбі проти імперіа­лізму". "Для мене велике задоволення, - писав він, - повідомити Вам про почуття захоплення, яке відчцває турецький народ до російського народу, який не задовольнившись тим, що розбив свої власні кайдани, веде вже більше двох років безприкладну боротьбу за звільнення всього світу і з ентузіазмом переносить нечувані страждання заради того, щоб назавжди зникло гноблення з лиця землі”.

Забігаючи наперед, слід відзначити, що відносини Ататюрка з червоною Москвою були досить парадоксальні. За переконаннями він був антикомуністом. Прийшовши до влади, кемалісти не тільки заборонили компартію Туреччини, а і втопили в Чорному морі в районі Трабзона її керівників, що пробиралися на батьківщину з радянських закавказьких республік. Дружба з радянською Росією була для Кемаля, скоріше всьго, "щлюбом за розрахунком", який допоміг прорвати кільце воєнної і Дипломатичної блокади з боку Антанти.

Свої розрахунки були і у Кремля, який прагнув розпалити "пожежу світової революції”. 16 березня 1921 р. в Москві було підписано договір

місію в Малу Азію на чолі з командармом Михайлом Фрунзе. З голодаючої Росії уряду Мустафи Кемаля передано загалом понад 10 млн крб золота. Крім того, в Туреччину були відправлені обози артилерійських гармат, кулеметів, гвинтівок, шабель та іншого спорядження.

Бойові побратими Кемаль-паші з ентузіазмом взяли на озброєння воєнну тактику Фрунзе та інших червоних командирів, вділи польову форму, дуже схожу на ту, що носили червоноармійці...

Війна з інтервентами тривала три з половиною роки і закінчилась їх повною поразкою. 24 червня 1923 р. в Лозанні було підписано мирний договір. Держави Антанти були вимушені відмовитися від планів розчле­нування Туреччини, залишити Стамбул і зону проток. 29 жовтня в Анкарі, новій столиці країни, прогримів 101 гарматний постріл, які сповістили про народження Турецької республіки. її першим президентом став Мустафа Кемаль. На цю посаду він переобирався тричі та залишався на чолі держави аж до своєї смерті у 1938 р. В цей момент йому було всього 57 років. Прийнявши країну в стані повного розвалу і безпорядку, Ататюрк зробив її сучасною державою, однією з найбільш розвинутих в регіоні.

Його реформи, що торкалися всіх сторін життя Туреччини, в народі були названі “революцією Шапки". Настав день, коли Кемаль-паша, статний чоловік з красивими блакитними, але дещо холодними очима, скинув звичний воєн­ний мундир і постав перед враженими співвітчизниками в новому вигляді - елегантному паризькому костюмі і чорному циліндрі. Це стало неначе наочним втіленням його указу про введення європейського одягу і головних уборів.

Президент Туреччини діяв не менш рішуче, ніж Петро І в Росії, який звелів боярам поголити бороди і навіть іноді особисто виконував цю екзе­куцію за допомогою ножиць. У 1925 р. в Туреччині був прийнятий спеціаль­ний закон, який передбачав кримінальне покарання на носіння фески. Це досить суперечливе з точки зору прав людини рішення, мабуть, було пов'я­зане з тим, що традиційне головне вбрання турків - улюблена мішень євро­пейських карикатуристів, уособлювала в очах Мустафи Кемаля всю рутину і закостенілість султанської Туреччини, яку засмоктали неуцтво і корупція.

Примітно, що отримавши перемогу, Кемаль повернувся обличчям не до Москви, дружба з якою помітно охолола за часів Сталіна, а до демократичної Європи, що швидко розвивалася. За ініціативою президента церква була відокремлена від держави, з турчанок знято чадру, і їх урівняли у виборчих правах з чоловіками. Складну арабську вязь замінила латиниця, що полегшило боротьбу з майже тотальною безграмотністю населення. Були введені нові цивільний і кримінальний кодекси за європейським зразком і скасовано судові установки, що діяли на основі шаріату. Туреччина стала першою на Близькому і Середньому Сході державою, яка офіційно проголосила свій світський характер. За наказом Ататюрка знаменита Айя-Софія, що була спочатку головним православним храмом, а потім мечеттю, набула статусу музея. Тим самим президент зняв гостроту суперечок між двома релігіями. Такою ж широкою була програма економічних реформ Ататюрка. її основою став етатизм - активне втручання держави в економіку, з акцентом на розвиток національної індустрії. Уряд Кемаля анулював або викупив майже всі іноземні концесії і заснував Національний банк, було побудовано ряд нових залізниць, портів, фабрик, збільшився торгівельний флот. Все це суттєво зміцнило державний бюджет і зміцнило зовнішньоторговий баланс Туреччини.

Звичайно, що у радикальної програми президента виявилося багато непримиренних ворогів, перш за все серед землевласників і фундамента- лістськоі частини духовенства, які називали Ататюрка “безбожником і деспотом". Серед ворогів опинилися і деякі колишні соратники. У 1926 р. на нього було організовано замах, але змову завчасно вдалося викрити, і суди винесли терористам смертні вироки.

...Для Ататюрка абсолютно неприйнятним був пантюркизм, який, на його думку, мало чим відрізнявся від комунізму... Він закликав співвітчиз­ників: "Працюйте в межах наших національних кордонів, спираючись насамперед на нашу власну силу і охороняючи наше існування, в ім’я дійсного щастя народу і країни. Ні в якому випадку не слід відволікати народ нездійсненними ілюзіями і не слід шкодити йому цим”.

На закінчення, ще кілька висловлювань Ататюрка: “Моє тіло колись, звичайно, перетвориться в прах. Але Турецька республіка існуватиме вічно”, “Щастя - це право називати себе турком”.

(А.Еровченко. Ататюрк, солдат и реформатор// Эхо планеты. №4. Январь. 1998)

Третє питання

Розповідь учителя.

Ідею створення національного осередку євреїв запропонував австрійський журналіст Теодор Герцль у середині XIX ст. На конгресі сіоністського руху в Базелі (Швейцарія) 1897 р. ця ідея дістала обґрунтування. Вирішено було створити єврейську державу на території Палестини. На цю територію площею 25 тис. км² передбачалося переселити 10 млн євреїв з усього світу. Попервах сіоністи запропонували турецькому султанові, під владою якого знаходилася Палестина, продати ці терени, але він відмовився. Незважаючи на це, єврейське населення почало таємне пересе­лення до Палестини, де створювало замкнуті громади, які вели натуральне господарство.

Під час першої світової війни султан удався до виселення єврейського населення, звинувативши його у прихильності до Антанти. На завершальному етапі війни у 1917 р. Англія і Франція проголосили "декларацію Бальфура”, в якій ішлося про повернення частини євреїв на їхню історичну батьківщину і право створити національний осередок у Палестині. Ця декларація започаткувала нову хвилю переселення.

У Палестині почали створюватися єврейські політичні та військові організації. У 1922 р. Англія отримала від Ліги Націй мандат на управління Палестиною. Це відразу викликало повстання арабів проти англійців і євреїв. На той час євреї складали 18% населення Палестини.

До кінця 30-х рр. Англія сприяла переселенню євреїв. Коли співвідношення єврейського та арабського населення стало загрозливим для стабільності англійської колоніальної імперії,

Англія заборонила переселення. Проте в єврейських політичних колах уже міцно утвердилась ідея заснування своєї держави. У Палестині створювалися єврейські “тіньові” політичні структури - уряд, місцева влада, збройні формування. За сприятливих умов вони мали проголосити державу Ізраїль.

Араби категорично виступили проти створення єврейської держави, що посилило міжнаціональну боротьбу в Палестині і зумовило появу Палестинської проблеми.

 Запитання для дискусії:

У чому суть Палестинської проблеми?

Запитання для закріплення:

1.       Що дало поштовх до національної революції в Туреччині?

2.  Хто стояв на чолі турецької революції?
3.  Яка країна підтримала Туреччину у її боротьбі проти країн Антанти? Чому?
4.  Коли Туреччина була проголошена республікою?
5.  Коли було проголошено “декларацію Бальфура"? Які її основні положення?
6.  Чому англійці спочатку дозволяли, а потім стримували пере­селення євреїв до Палестини?

Підсумки.

Перша світова війна призвела до значних змін в долі країн і народів Близького і Середнього Сходу. Розвал Османської і Російської імперій, спроби Англії та Франції колонізувати цей регіон, викликали могутні національно-визвольні рухи народів регіону. Визначними подіями стали національні революції в Туреччині та Ірані, арабське національно-визвольне повстання тощо. Хоча останнє потерпіло поразку, англійці та французи вимушені були рахуватися з національними прагненнями насе­лення. Щоб підкорити регіон, колонізатори діяли згідно тради­ційного імперського принципу: “Поділяй та володарюй”. На території, заселеній арабами, було створено декілька держав: Ірак, Трансйорданія, Палестина на англійській підмандатній території; Сирія, Ліван - на французькій підмандатній території.

20-30-ті роки стали періодом появи палестинської проблеми. Прагнення єврейського народу повернутися на свою історичну батьківщину (Палестину) викликало опір арабського населення, яке вважало цю землю своєю. Жодна з сторін не бажала шукати прийнятну формулу для співіснування.

Теми рефератів: “Реформи Ататюрка”, “Греко-турецька війна 1920-1922 рр.”, “Геноцид вірмен у першій третині XX ст.”, “Зародження палестинської проблеми”, “Єврейська громада Па­лестини у 20-30-ті роки”, “Арабське національне повстання в роки першої світової війни”, “Колоніальна політика Англії та Франції на Близькому Сході у 20-30-ті роки XX ст.”, “Англійський розвідник Лоуренс і арабський національний рух”,

ТЕМА:          КРАЇНИ        ЛАТИНСЬКОЇ       АМЕРИКИ

Мета  уроку: охарактеризувати розвиток країн Латинської Америки у міжвоєнний період. Показати боротьбу демократичних і антидемократичних сил. Розкрити особливості розвитку провідних країн регіону. Дати характеристику політики США в Латинській Америці; закріплювати навички аналізу і зіставлення історич­ного матеріалу, вміння розглядати історичні явища в конкретно-історичних умовах;

виховувати учнів у дусі патріотизму, національної свідомості та гідності.

Тип уроку: вивчення нових знань.

Обладнання: підручник, хрестоматія, стінна карта “Світ між двома світовими війнами”, “Країни Латинської Америки у 20- 30-ті роки”, атлас.

Основні поняття і терміни, латифундія, імпортозамінна індустріа­лізація, політика “доброго сусіда”.

Основні дати

1915-1933 рр. - окупація американськими військами Нікара­гуа (у 1925-1927 рр. війська виводилися).

Перша третина XX ст. - неодноразове збройне втручання США у внутрішні справи країн Центральної Америки і Карибських островів.

1928-1938 рр. - війна Чака (Болівія і Парагвай).

1930-1945 рр. - президентство Жетуліо Варгаса в Бразилії. 1932 р. - проголошення Ф.Рузвельтом політики “доброго сусіда”. 1932-1934 рр. - Летісійський конфлікт між Перу та Еквадором. 1934-1940 рр. - президентство Ласаро Карденаса в Мексиці. 1938-1940 рр. - уряд Народного фронту в Чилі.

ХІД УРОКУ.

І. Вивчення нового матеріалу.

План.

1. Особливості економічних і політичних процесів в країнах Латинської Америки.

 2. США і Латинська Америка.

3. Розвиток провідних країн регіону: Аргентина, Бразилія, Чилі,

            Мексика.

Перше питання

.

Латинська Америка - це та частина Північної, Центральної та Південної Америки, що лежить на південь від кордону між США і Мексикою. Назву цей регіон світу отримав через панування там іспанської та португальської мов, які виникли на основі старо­давньої латинської мови.

У країнах Латинської Америки, які здобули незалежність у першій половині XIX ст., склалися своєрідні політичні відносини, значною мірою успадковані від колоніального минулого.

Домінуюче становище у політичному житті посідали різні угруповання латифундистів - нащадків іспанських і португальських дворян-колонізаторів, які використовували працю безземельних селян (в основному індіанців) та негрів-рабів (рабство у деяких І країнах існувало до кінця XIX ст.). Латифундії ставали центрами як економічного, так і політичного життя цих країн.

Після здобуття незалежності ці країни, крім Бразилії, було проголошено республіками, повнота влади в них належала вождям, які спиралися на армію і деякі угруповання латифундистів. При цьому в країнах формально зберігалися конституції, представ­ницькі органи, імітувалося проведення виборів.

Панування латифундій визначало переважно аграрний характер розвитку цих країн. Це неодмінно ставило їх у залежність від промислово розвинених держав - спершу Англії, а згодом - Німеччини і США, які забезпечували країни Латинської Америки промисловими товарами, капіталами та були основними ринками збуту для їхньої продукції. Сільське господарство країн мало монокультурний характер. В Аргентині переважало виробництво м’яса і зерна, у Бразилії та Колумбії - кави, на Кубі - цукру й тютюну, в Центральноамериканських країнах - тропічних фруктів, що дало підставу назвати останні “банановими республіками”.

Поєднання політичного суверенітету і економічної залежності стало важливою особливістю розвитку країн регіону.

Наприкінці XIX ст. у країнах Латинської Америки почала розви­ватися промисловість, переважно гірничодобувна і з переробки сільськогосподарської продукції, орієнтована на ринки Європи, США і залежна від іноземного капіталу.

Перша світова війна безпосередньо не зачепила країни Ла­тинської Америки, проте мала для їхнього розвитку суттєві нас­лідки. Ріст споживання сільськогосподарської  продукції та сиро­вини у воюючих державах призвів до зростання цін на цю продук­цію. Це збільшило прибутки латиноамериканських країн, що були використані для розвитку промисловості. У країнах формувалися національний капітал і робітничий клас, які на повен голос заявили про свої права. Відтак до невирішеного аграрного питання долу­чилися проблеми, притаманні промислово розвиненим країнам. Війна також привела до згортання капіталовкладень європейських' держав, із чого негайно скористалися США. Після відкриття в 1914 р. Панамського каналу, який став власністю США, виросли політична вага і вплив Сполучених Штатів.

У 20-30-х рр. у країнах Латинської Америки стало популярним гасло зміцнення національної незалежності та усунення впливу інших держав, що спонукало уряди деяких країн до проведення реформ. Найбільш радикальні реформи у першій чверті XX ст. було проведено в Аргентині та Мексиці.

Ще одним поштовхом до таких перетворень стала економічна криза 1929-1932 рр. Вона сильно вдарила по економіці латиноамериканських країн. Впали надходження від експорту. На складах накопичилася значна кількість сільськогосподарської продукції, яку доводилося знищувати, щоб хоч якось утримати ціни від різкого падіння. Ця криза показала всю небезпечність збереження економічної залежності. Почалося нове піднесення антиімперіалістичного руху (значною мірою антиамериканського та антианглійського), що привело до зближення країн Латинської Америки з Німеччиною та Італією, які суперничали зі США та Англією. Але головною метою урядів Латинської Америки був пошук виходів із скрутного становища.

Країни Латинської Америки взялися до індустріалізації, яка мала компенсувати неможливість імпорту машин та обладнання з промислово розвинених країн. Для розвитку власної промисло­вості місцевому капіталові надавалися всілякі пільги. Держава почала вкладати кошти у розвиток промисловості, що привело до виникнення державного сектору економіки. Робилися спроби змінити структуру експорту, щоби зменшити його залежність тільки від одного виду продукції. Встановлювався контроль над діяльністю іноземного капіталу. В Аргентині, Мексиці, Болівії було націо­налізовано нафтодобувну промисловість.

Отже, у Латинській Америці, як і в країнах Заходу, криза при­вела до посилення державного регулювання економікою. Але фор ­ми проведення перетворень були різними: в одних встановлю­валися диктаторські режими, в інших - відбувалося зміцнення демократичних режимів.

Друге питання

Робота з підручником.

Після проголошення “доктрини Монро” США вважали країни Латинської Америки своєю сферою впливу. Поступово на середину XX ст. вони витіснили з цього регіону основних своїх суперників: Німеччину, Францію, Англію. Проте засилля іноземного капіталу, впливу призвело до могутнього антизахідного руху. Посилення антизахідних, особливо антиамериканських, настроїв змусило США скорегувати їхню політику в Латинській Америці. "Президент Рузвельт заявив, що США проводитимуть політику “доброго сусіда” і не здійснюватимуть інтервенції (що не завадило здійснити її у 30-ті рр. в Нікарагуа). США стали покладатися на розвиток міжаме­риканського співробітництва на основі рівності. Така політика сприяла послабленню впливу Німеччини та Італії в Латинській Аме­риці, створила умови для участі країн Латинської Америки у другій світовій війні на боці антигітлерівської коаліції (19 країн оголосили війну Японії, Італії, Німеччині та стали членами Організації Об’єд­наних Націй). Реально взяли участь у війні Бразилія та Мексика.

Третє питання

Аргентина у XIX - на початку XX ст. розвивалась як пересе­ленська країна (переважно вихідці з Іспанії та Італії). Економіка розвивалась у межах агроекспортної моделі: країна була найбіль­шим виробником сільгосппродукції в світі, яка переважно йшла на експорт (м’ясо, зернові, технічні культури).

Наприкінці XIX ст. в країні розгортається широкий демокра­тичний рух проти “елітарної демократії”. Виникає перша масова політична партія – Громадянський радикальний союз.

У зовнішй політиці Аргентина проводила політику «Лідера Південної Америки»

Бразилія.

Ера «Варгаса» (1930 – 1964рр.)

Жетуліо Варгас у період свого президентства (1930-1945 рр.) став ініціатором проведення широких реформ. Він установив ре­жим особистої влади (1934 р.) і в перші роки свого правління симпатизував фашизмові, намагаючись в усьому бути схожим на Муссоліні (як зовні, так і в політиці), але під час другої світової війни кардинально змінив погляди: у 1942 р. оголосив війну Німеч­чині і навіть відправив воювати на боці антигітлерівської коаліції 30-тисячний корпус, який брав участь у бойових діях в Італії.

За роки правління Ж.Варгаса у Бразилії було здійснено імпортозамінну індустріалізацію, створено державний сектор еко­номіки (металургія, електроенергетика, транспорт), введено протекціоністські митні податки, розвідано й розпочато експлуа­тацію природних родовищ (боксити, залізна руда, нікель, золото). Освоювалися нові землі. Завдяки умілій дипломатії домігся вигід­них для країни зовнішніх інвестицій. У соціальній сфері запровад­жено страхування і трудове законодавство, введено 8-годинний робочий день, визначено розмір мінімальної заробітної плати, пенсій і відпусток тощо. Значні кошти спрямовувалися на розвиток освіти і культури. В той же час були розпущені всі політичні партії, існувала цензура, переслідувалась опозиція.

У Чилі реформи на зміцнення власної економіки, запровад­ження соціального законодавства провів уряд Народного фронту на чолі з президентом Агірре Серда (1938-1940 рр.).

Запитання для закріплення:

1.       Якими були наслідки першої світової війни для країн Латинської Америки?

2.  З’ясуйте особливості розвитку країн регіону в 20-30-х рр. XX ст.
3.  Які реформи було проведено у 30-ті рр. у Мексиці, Бразилії та Аргентині?
4.  У чому полягає суть реформ, проведених у країнах Латинської Америки в той період?
5.  Назвіть причини економічної відсталості країн Латинської Америки.
6.  Як складалися відносини країн Латинської Америки зі США? II. Підсумки.

Під час першої світової війни зріс попит на традиційні предмети експорту. Розвивалась місцева промисловість. Позиції поміщиків- латифундистів ослабли. Міжвоєнні роки позначені рядом реформ, в першу чергу аграрних, які обмежували владу і власність лати­фундистів. Зріс вплив американського капіталу і, загалом, вплив США . При Ф.Рузвельті США стали проводити політику “доброго сусіда”. Криза 30-х років завдала серйозного удару по економікам країн Латинської Америки. Щоб уникнути у майбутньому подібних потрясінь у деяких країнах регіону починається проведення імпортозамінної індустріалізації. Криза вплинула і на політичне становище: в ряді країн встановилися диктаторські режими. Єдина країна, яка послідовно розвивалась по демократичному шляху розвитку, була Мексика.

ІІІ.  Домашнє завдання.

Повторити пройдений матеріал. Підготовитися до проведення тематичного опитування.

ІІ курс

Тема.          Індія.

Завдання уроку: охарактеризувати розвиток Індії як незалежної д_ержави, розкрити особливості економічного і політичного розвитку країни, показати місце Індії у світі; закріпити навички аналізу і зіставлення історичного матеріалу уміння розглядати історичні явища в конкретно-історичних умовах; виховувати учнів у дусі патріотизму національної свідомості та гідності.

Тип уроку: комбінований.

Обладнання: підручник, хрестоматія, стінні карти «Політична карта світу», «Країни Азії у другій половині XX — на початку XXI ст.», «Південна Азія у другій половині XX — по­чатку XXI ст.», атлас, картосхеми в підручнику. ;

Основні поняття і терміни: домініон, кастова система, ІНК, багато укладна економіка, «зелена революція», сепаратизм, проблема Кашміру.

Основні дати: 15 серпня 1947 р. — розподіл колишньої колоні;

Індії на два британські домініони — Індійський Союз і Пакистан; 1947—1948 рр. — Перша індо-пакистанська (Кашмірська) війна; 26 січня 1950 р. — прийняття Конституції Індії. Проголошення незалежності; 1965- 1966 рр. — Друга індо-пакистанська (Кашмірська) війна; 1971 р. — Третя індо-пакистанська війна. Проголошення Східного Пакистану Народною Республікою Банґладеш: 1974 р. — проведення випробування першого ядерно­го пристрою; 31 жовтня 1984 р. — убивство І. Ґанді; 1998 р. — випробування атомної і водневої зброї.

         ХІД УРОКУ       

І. ПЕРЕВІРКА ДОМАШНЬОГО ЗАВДАННЯ

Фронтальне опитування.

III.            Яка політична сила перемогла в громадянській війні в Китаї’

IV.           Що зумовило перемогу комуністів у громадянській війні?

V.             Коли було проголошено створення Китайської Народної Республіки?

VI.           Якими були перші заходи комуністів на шляху будівництв⁸ соціалістичного суспільства?

VII.          Що спричинило «великий стрибок»? Які його наслідки?

 «Культурна революція» — це .

VIII.       Які наслідки «культурної революції» для подальшого розвитку

країни?

IX.          Охарактеризуйте політику реформ, що здійснюється китайсь­ким керівництвом з кінця 1970-х рр.

Тестування.

Приведіть у відповідність гасла, пов’язані з «кампаніями», що

_відбулися у Китаї.

1/ «Відкрити вогонь по штабах»

2/  «Комуна — це добре»

3/  «Атомна бомба — папе­ровий тигр»

4/ «Рушниця породжує владу»

5/  «Вітер зі Сходу пере­магає вітер із Заходу»

6/  «Страшно тримати тигра за хвіст, а ще страшніше його від­пустити»

X.             «Великий стрибок»

XI.           «Соціалізм з китай­ським обличчям»

9/ «Хай розквітають сто квітів, хай змагаються всі думки»

10 «Чотири модернізації»

12.           Вислів Мао, який став сигналом до початку колективізації.

13.           Початок «культурної революції».

14.           Курс на гегемонію Китаю у комуніс­тичному русі в усьому світі.

15.           Проголошення Мао Цзедуном у 1956 р. свободи критики і суво­рого дотримання соціалістичної законності.

16.           Абсолютизація насилля у боротьбі за владу.

17.           Ігнорування загрози атомної війни.

18.           Перебудова і переведення на нову базу промисловості, сільського гос­подарства, армії, науки і техніки. Ідеологічні принципи: соціалістич­ний шлях розвитку, демократична диктатура народу, керівництво КПК, марксизм-ленінізм та ідеї Мао.

19.           Курс на форсовану індустріалізацію і прискорену побудову комуністич­ного суспільства.

20.           Побоювання проведення демокра­тичних реформ у Китаї.

21.          Камуфляж ринкових реформ у Китаї.

ІІ.  ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

Утворення Індії та Пакистану.

Особливості розвитку Індії
Галузь	Характеристика
Промис­ ловість	Формування державного сектору: енергетика, залізниці, зв’язок, воєнна промисловість, іригаційні споруди (20 % виробництва). Планування економічного розвитку. Підтримка приватного бізнесу: легка і харчова промисло-  вість. Спільні підприємства: сучасні наукоємні галузі
Сільське господар­ ство	Збереження традиційного укладу сільських громад. Розширення прав орендаторів. Скасування привілеїв великих землевласників. «Зелена революція»
Соціаль­на полі­тика	Ліквідація кастового устрою. Урівнення у правах усього на­селення. Збереження сільських громад. Спроба регулювання кількості населення
Націо­ нальна політика	Здійснення адміністративного поділу країни за національни­ми, мовними, релігійними ознаками. Збереження індійської мови як державної

 Протистояння тривали між індусами і мусульманами, особливо в штаті Джамму і Кашмір: у 1961, 1963, 1964 і 1967 рр. вони вилились у сутички з погро­мами і вбивствами.

Крім того, Кашмір був причиною конфлікту між Індією та Па­кистаном. Коли утворювалися ці дві держави, одна третина штату відійшла до Пакистану, решта — до Індії. Обидві держави претен­дували на володіння всією територією. У 1965 р. на цьому ґрунті спалахнув конфлікт, який ледве не переріс у справжню війну. До­помогло втручання СРСР, який не хотів мати воєнного вогнища по­близу своїх кордонів. На переговорах у Ташкенті на початку січня 1966 р. сторони домовилися про припинення воєнних дій.

Незабаром несподівано помер JI. Б. Шастрі. Після його смерті роз­кол в ІНК посилився. На чергових загальних виборах 1967 р. кожна частина партії висунула свого кандидата. Ті, хто продовжував курс Дж. Неру, підтримали кандидатуру його доньки Індіри Ґанді.

На виборах ІНК хоча і з великими труднощами, але здобув біль­шість місць у парламенті. Однак порівняно з попередніми виборами ^Він здав позиції. Зросла роль інших партій. Індія перестала бути країною з однопартійним правлінням.

Індіра Ґанді наполегливо проводила курс свого батька. Улітку *969 р. було націоналізовано 14 найбільших приватних банків, на­прикінці того ж року затверджено закон, згідно з яким монополії можна було створювати лише з дозволу уряду. Вона також збільшила асигнування у державний сектор промисловості. Було націоналізовано  імпорт бавовни.

^ зовнішній політиці Індіра Ґанді також продовжила лінію ТуК- Неру — нейтралітет і неприєднання до воєнно-політичних блоків  підтримка національно-визвольних рухів, зміцнення відносин  з Радянським Союзом, обстоюючи принципи зовнішньої політики . вироблені батьком: рівність і взаємовигідність, мирне співіснування, взаємоповага територіальної цілісності й суверенітету, взаємне невтручання у внутрішні справи.

Проблеми Індії на сучасному етапі.

1.      Невирішеність проблеми кордонів з Пакистаном та Китаєм.

2.      Ядерне протистояння з Пакистаном.

3.      Стрімке зростання населення.

4.      Панування патріархальних відносин на селі.

5.      Сепаратистські рухи (Джамму і Кашмір, Західна Бенґалія Тамілнад, Пенджаб).

6.      Забезпечення стабільності економічного зростання.

Додаткова інформація.

Індо - пакисианські війни.

1947- 1948	Перша Кашмірська війна	Боротьба за стра­тегічно важливе князівство Каш­мір	Підписання 1 січня 1949 р. угоди між Індією та Пакистаном про припинення вогню і встановлення демаркаційні» лінії у Джаммі й Кашмірі
1965 - 1966	Друга Кашмірська війна	Відсутність де­маркації кордонів у пустельних ра­йонах. Відновлення бо­ротьби за Кашмір	Відведення військ на попе­редні позиції. Проведення демаркації кор­донів (крім Кашміра). Підписання Декларації про незастосування сили і від­новлення переговорів
1971	Боротьба за незалежність Східного Пакистану	Криза у відноси­нах між Східним і Західним Пакис­таном. Підтримка Індією бенгальців	Проголошення незалежності Східного Пакистану — На­родної Республіки Банґла- деш

роки Кінець 1990-х	Назва	Причини	Результат
	Загострен­ня при­кордонного конфлікту в Кашмірі	Активізація му­сульманських сепаратистів у Кашмірі. Сутички на кор­донах	Загострення ситуації. Створення ядерної зброї. Пе­реростання конфлікту в ра­кетно-ядерне протистояння

Завдання на закріплення.1.

1. Спираючись на текст підручника і розповідь учителя, заповніть таблицю «Етапи економічного розвитку Індії».

2.      Визначте основні проблеми Індії на сучасному етапі.

Зразок відповіді.

Етапи економічного розвитку Індії

Етап	Стратегія модернізації
1940— 1950-ті рр.	Перехід у власність держави колишніх колоніальних воло­дінь. Формування державного сектору і його плановий розви­ток. Позбавлення поміщиків права збирати податки з сільської громади. Надання орендарям права викупу землі
1960— 1970-ті рр.	Націоналізація великих банків, системи гуртової торгівлі. Обмеження розмірів земельних володінь. Зміцнення державного сектору (20 % промисловості). Проведення «зеленої революції» (перехід на самозабезпе­чення сільгосппродукцією)
1980— 1990-ті рр.	Часткова лібералізація зовнішньої торгівлі. Залучення іноземних інвестицій у новітні галузі вироб­ництва. Підтримка приватного підприємництва

Запитання для дискусії.

1.       Чи здобула б Індія незалежність, якби лідери національно-ви­звольного руху були прихильниками збройних методів боротьби?

2.        Кількість населення Індії менше від кількості населення Китаю приблизно на 250 млн осіб. Чому на відміну від Індії кількість населення Китаю не стримує економічний розвиток країни?

3.        Чи можна стверджувати, що в Індії та Пакистані політика та релігія невід’ємні одна від одної?

Підсумок уроку

Тема. Країни Африки та Близького Сходу.

Мета уроку: показати причини падіння колоніальної системи , охарактеризувати розвиток Афри­ки в повоєнний період; формувати вміння аналізувати й узагальнювати історичний матеріал; виховувати учнів у дусі патріотизму, взаєморозуміння між народами на основі особистого усвідомлення досвіду історії.

Тип уроку:          комбінований.

Обладнання: підручник, хрестоматія, стінні карти «Світ між двома світовими війнами», «Африка у 1920—1930-ті рр-*’ атлас, картосхема в підручнику.

Основні поняття і терміни: колонізація, колоніалізм, Республіка Ріф, Африканський національний конгрес.

Основні дати: 1960 р. — рік Африки; травень 1963 р. — створення ОАЄ; 1974—1975 рр. — розпад Португальської коло­ніальної імперії; 1989 р. — падіння режиму апартеїду в ПАР.

І. ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

Для опрацювання цієї теми можна запропонувати самостійну роботу, використовуючи підручник і додатковий матеріал, виконати навчальний тест.

Вступне слово з метою актуалізації знань викладач  подає загальну характеристику країн Африки та процесів європейської колонізації.

ІІ. Навчальний тест.

1. Установіть відповідність.

1.     Апартеїд

2.      Метрополія

3.      Некапіталістичний (со­ціалістичний) шлях розвитку

4.      Деколонізація

5.     Рік Африки

6.     Колонія

1.      Визволення з колоніальної залежності.

2.      Рік здобуття незалежності відразу 17 дер­жавами континенту.

3.      Збереження економічної залежності країн, незважаючи на проголошення їх­нього суверенітету. Втручання колишніх метрополій у внутрішнє життя колишніх колоній.

4.      Країна або територія, що знаходиться під владою іноземної держави, позбавлена суверенітету.

5.      Расова сегрегація, політика спрямована на поділ народів за расовою ознакою.

6.      Орієнтація незалежних країн на побудову соціалізму, минаючи капіталізм і спира­ючись на допомогу країн соціалізму.

7.      Держава, що володіє колоніями.

2. Який рік отримав назву «рік Африки»?

З. В хронологічній послідовності вкажіть роки проголошення не­залежності африканськими країнами.

4.       В. якому році було створено ОАЄ?

5.        В  якій країні існував режим апартеїду?

6.        Яка країна Африки є найбільш економічно розвинутою?

7.       Які країни Африки намагалися йти некапіталістичним (соціаліс­тичним) шляхом розвитку?

8.       Прифронтовими державами в 1970—1980-ті рр. називали ... .

9.       Трайбалізм — це

10.    УНІТА – це..

ІІІ. Установіть відповідність між іменем політичного діяча та його характеристикою.

1.Джомо Кеніта, 2. Патріс лумумба,3. Кваме Нкрума.4. Нельсон Мандела.

1. Один із керівників руху проти колоніалізц» в Африці. Після визволення своєї країни з колоніального гніту був прем’єр-міністром прихильником соціалістичної орієнтації' У результаті державного перевороту його було усунуто від влади.

2.      Народився в Африці, вищу освіту здобув у США. Став лідером національної партії своєї країни, що знаходилась у колоніальній залежності від Англії. Після проголошення незалежності очолив країну і намагався побу­дувати «африканський соціалізм». У резуль­таті перевороту 1966 р. був усунутий з посади президента. До кінця життя жив у Ґвінеї.

3.      Лідер Африканського національного конгресу. Активно боровся проти режиму апартеїду. За свою діяльність був ув’язнений. Став першим президентом-африканцем у своїй країні. ;

4.      Діяч африканського національно-визвольного руху. Очолив національну партію, що боро­лась за незалежність. На початку партизан­ського руху проти англійських колонізаторів був заарештований і засуджений на сім років каторги. Після звільнення продовжив бороть­бу. У 1963 р. очолив перший африканський уряд у своїй країні.

 ІУ.Складіть хронологічну таблицю «Найбільші конфлікти на афри -

канському континенті другої половини XX — початку XXI №»• Зразок відповіді.
Роки	Країна, події
1952—1960	Кенія, заколот руху «Мау-мау»    .
1954—1962	Алжир, національно-визвольна боротьба за незалежність
1955—...	Судан, боротьба християнського населення півдня
1960—1965, 1977—1978, 1997—...	Демократична Республіка Конґо, (Заїр — 1965—1997), : громадянська війна, сепаратистські рухи, втручання  сусідніх та європейських держав, СРСР

Роки	Країна, події
1961—1975	Анґола, війна за незалежність
1962—1973	Ґвінея-Бісау, війна за незалежність
1963—1975	Мозамбік, війна за незалежність
1963—1967	Сомалі, війна з Кенією
1964—1968, 1977—1978	Сомалі, війна з Ефіопією
1964(1972)— 1979	Родезія, громадянська війна (війна білої і чорної гро­мад)
1966—1989	Намібія, боротьба за незалежність
1967—1970	Нігерія, громадянська війна. Спроба створення на пів­дні країни незалежної держави Біафра
1968—1971, 1976—1990	Чад, громадянська війна, втручання Франції та Лівії в події громадянської війни
1975—2002	Анґола, громадянська війна. Втручання СРСР, Куби, ПАР в події громадянської війни
1975—1995	Мозамбік, громадянська війна. Втручання СРСР і ПАР в події громадянської війни
1978—1979	Війна між Уґандою і Танзанією
1988—1989, 1993—1994	Бурунді, громадянська війна
1959, 1990—...	Руанда, громадянська війна
1989—2003	Ліберія, громадянська війна
1989—...	Сомалі, громадянська війна
1991—2000	Сьєрра-Леоне, громадянська війна

Цікаво знати.

Однією з характерних рис розвитку африканського континенту стало існування військово-диктаторських режимів і домінування військових У суспільно-політичному житті. Причини цього явища в основному були внутрішні:

1.      незавершеність процесів формування африканського суспіль­ства;

2.     відносно короткий період незалежного розвитку африканських

країн;

3.      складне переплетіння різних типів економічних відносин;

4.      слабка соціально-класова диференціація суспільства;

 залишки родоплемінних відносин;

5.     Економічна і політична залежність від розвинутих країн;

6.     Широкий спектр ідеологічних поглядів населення;

7.     Наявність таких соціальних явищ., як голод,злидні, хвороби, неграмотність, низька політична культура.

8.     Підсумок уроку

У. Домашнє завдання : Підготовити реферат про створення держави Ізраїль.

Тема.       Країни     Латинської      Америки.

Завдання уроку: охарактеризувати розвиток країн Латинської Аме­рики в повоєнний період, показати боротьбу демокра­тичних і антидемократичних сил, розкрити особливості розвитку провідних країн регіону, дати характеристику політики США в Латинській Америці; закріпити навич­ки аналізу і зіставлення історичного матеріалу, уміння розглядати історичні явища в конкретно-історичних умовах; виховувати учнів у дусі патріотизму, націо­нальної свідомості та гідності.

Тип уроку:      вивчення нового     матеріалу.

Обладнання: підручник, хрестоматія, стінна карта «Країни Латин­ської Америки в другій половині XX ст.», атлас. Основні поняття і терміни: латифундія, імпортозамінна індустріалі­зація, «Союз заради прогресу», кубинська революція, сандиністи, воєнна диктатура, сапатисти, хунта. Основні дати: квітень 1948 р. — створення організації американ­ських держав (ОАД); січень 1959 р. — Перемога ре­волюції на Кубі, прихід Ф. Кастро до влади; вересень 1973 р. — повалення президента С. Альєнде в Чилі, встановлення воєнної диктатури генерала А. Піночета; липень 1979 р. — перемога сандиністів у партизанській війні в Нікараґуа; початок 90-х рр. XX ст.— встанов­лення демократичних режимів у країнах Латинської Америки.

        ХІД  УРОКУ           

Вивчення нового матеріалу.

План.

1.     Основні тенденції розвитку країн Латинської Америки  після Другої світової війни.

Розповідь викладача

Після Другої світової війни у країнах Латинської Америки відбулися значні зрушення. Це пояснюється тим, що вони значно раніше отримали незалежність. На шляху модернізації їм не доводилося пере живати цивілізаційний шок, як це було в країнах Африки та Азії; за походженням вони були частиною західної європейської цивілізації

Причини латиноамериканської відсталості крилися в існуванні великих земельних володінь — латифундій. Це призводило до без­земелля селян, низького рівня життя, аграрного перенаселення і безробіття, низької продуктивності праці, примітивних технологій і, відповідно, до соціальної напруги. Таке суспільство не могло бути демократичним, воно трималося на насильстві.

Напередодні Другої світової війни почався занепад латифундій. Після завершення війни цей процес посилився. Тривала боротьба селян примушувала уряди проводити аграрні реформи, які неза­лежно від масштабів підривали позиції латифундистів. Зростання промисловості, формування національного капіталу і відповідно нової економічної еліти, для якої латифундії були уособленням старих по­рядків, завдали найбільшого удару по латифундіях. Демографічний вибух зумовив масову урбанізацію і зміщення центру політичного життя із сільської місцевості в місто.

Особливості розвитку країн Латинської Америки після Друг® світової війни.

1.      Розвиток експортного аграрно-сировинного господарства, під­порядкованість його зовнішньому ринку.

2.      Домінуюча роль латифундій у сільському господарстві, які впродовж другої половини XX ст. поступово втрачали свої позиції.

3.      Швидке зростання міст і міського населення (урбанізація лати­ноамериканського типу мало пов’язана з розвитком промисловості; зростання міст відбувається за рахунок зростання маргінальних прошарків суспільства).

4.      Низький рівень життя більшої частини населення.

5.      Латинська Америка — зосередження всіляких протиріч в У^с1 сферах життя суспільства.

6.      90 % населення Латинської Америки — католики (половина  католиків світу).

7.      Політичне життя країн регіону характеризується нестабільністю, значним впливом військових, переважанням насильства

8.     політичному житті, існуванням партизанських, екстремістських угруповань, впливом наркомафії.

9.      Нерівномірність розвитку країн регіону. Найбільш розвинуті країни регіону, що успішно просунулися шляхом модернізації: Аргентина, Уруґвай, Чилі, Бразилія, Мексика, Венесуела, Колумбія. V населення складає 75 % від загальної кількості населення Ла­тинської Америки, на їх долю припадає 80—85 % ВНП.

10.                       Після Другої світової війни становище в економіці латиноамери­канських країн було сприятливим для проведення реформ: країни мали солідні валютні накопичення, зросла їх частка у світовій торгівлі. Ці фактори були використані урядами країн Латинської Америки для проведення імпортозамінної індустріалізації. Реформи проводились під помірковано націоналістичними гаслами, що корис­тувалися певною підтримкою населення. Це сприяло формуванню у цих країнах популярних, але авторитарних режимів. Прикла­дом тому стало президентство Хуана Домінго Перона в Арґентині (1946—1955 рр. і 1973—1974 рр.; у 1949—1955 рр. — фактичний диктатор).

11.                       X. Д. Перон провів часткову націоналізацію, сплатив борги краї­ни, домігся самозабезпечення Арґентини основними промисловими товарами. У період його правління в країні був створений перший в Латинській Америці реактивний літак, але під тиском США його виробництво було припинено.

12.                       У Бразилії в 1950 р. повернувся до влади Жетуліо Варгас, який відродив свою політику 1930-х рр., але вже без спроб копіювання фа­шистських держав. Змінивши його у 1956 р., Ж. Кубічек продовжив імпортозамінну індустріалізацію. На початок 1960-х рр. Бразилія наполовину забезпечувала себе промисловими товарами.

13.                       У Мексиці лінію, розпочату президентом Ласаро Карденасом у 1934—1940 рр., продовжували й після Другої світової війни. Ін­дустріалізація проходила за рахунок розвитку державного сектору, країні також продовжувалась аграрна реформа.

14.                       США в період 1940—1960-х рр. були стурбовані лише одним: запобігти проникненню СРСР у Латинську Америку. Для здійснення цього США робили ставку на посилення воєнного потенціалу  і воєнно-політичне співробітництво з країнами Латинської Америки.

15.       Цей час було укладено угоду про колективну безпеку (1948 р.), створено Організацію американських держав (1948 р.). Американці роззброїли місцеві армії і створили нову військову еліту, яка пройшла підготовку в США. При цьому США мало турбували проблеми внутрішнього життя цих країн, якщо там не було безпосередньої  загрози  приходу до влади комуністів. США влаштовували в цих країнах режими. Які повністю від них залежали.

Заповнити таблицю «Шляхи модернізації країн Латинської Америки»

Варіант 1.

Етап	Країна	Особливості модернізації

Варіант 2.

Етап	Розвиток економіки	Найважливіші політичні події

1.     Інтеграційні процеси  в регіоні.

2.     Закріплення

1.     Чим зумовлені інтеграційні процеси в Латинській Америці?

2.     Назвіть регіональні організації і наддержавні утворення країн Латинської Америки?

Домашнє завдання: Підготовити реферат про країни Латинської Америки ( на вибір)

Підсумок уроку.