Учнівська робота Історія України і державотворення

Міністерство освіти і науки України

Департамент науки і освіти

Хмельницької обласної державної адміністрації

Новоселицький професійний аграрний ліцей

Творча робота

на  ХІІІ Всеукраїнський  конкурс

учнівської творчості з історії України  

Номінація  «Історія України і державотворення»  

             Виконав учень  ІІ курсу 21 групи

        Кізюн Юрій

Керівник: викладач історії  Луцюк Т. П. 

                                                                                                                                     

                         Новоселиця -  2014

Тема: «Історія України і державотворення».

План.

Вступ

 1.        Київська Русь як держава.

 2.        Запорізька Січ як державотворення.

 3.        Україна на початку ХХ століття.

 4.        Період радянської України.

5.                     Україна на шляху до незалежності.

             Акт проголошення незалежності України.

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

                                          Раз відчута буде — у кого з національних,

                                           у кого з економічних причин —

                                            потреба самостійності України,

                                           то  справа ця ввійде на порядок дня

                                           політичного життя Європи і не зійде

                                            з нього, доки не здійсниться.

                                                                                     І. Я. Франко

 Багатовікова історія українського народу, насамперед  літопис життя і смерті народу-великомученика, на долю якого випало досить лиха...  Людина має завжди пам'ятати, звідки вона родом, де її коріння, гли­боко знати історію свого народу, його мову, культуру. Історія державотворення  України складна і суперечлива, сягає корінням у сиву далечінь віків. Були тут свої злети й падіння, але об'єктивні факти рішуче спростовують неправдиві міфи про те, що українці не здатні до демократії, традиційно схильні до авторитарної влади, характеризуються провінціалізмом (хуторянством), відсутністю власного обличчя в державному будівництві.

 Сучасна незалежна Україна, котра постала перед світом у 1991 р., є спадкоємицею величезного державницького досвіду, який протягом віків створювався на українській землі.

Наші пращури крок за кроком долали відстань від кам'яного віку до вершин цивілізації. Десятки народів, сотні племен намагалися створити свою державу на цій благодатній землі. У межах нинішньої території України відбувалася державна консолідація скіфських і сарматських племен, тут залишили свій слід греки, римляни, готи, гуни, хозари, монголи, турки, литовці, поляки, угорці тощо. Саме звідси  почався  розвиток найвідомішої східнослов'янської держави — Київської Русі. А згодом прийшла доба Галицько-Волинського князівства, Литовсько-Руської держави, України-Гетьманщини та низки інших державних утворень, кожне з яких зробило свій внесок у формування вітчизня­них державницьких традицій.

«Історія судить предків судом потомків, а потомків судом предків»,— зазначав М. С. Грушевський, вказуючи на важ­ливість урахування національних традицій та історичного досвіду. Наш народ завжди морально осуджував, називав «безбатченками», «яничарами», «манкуртами» тих, хто цу­рався рідної землі, рідної мови, рідної культури, рідної істо­рії.

Науковці схильні виділяти дві основні складові тривалого процесу

державотворення в часі. Перший великий етап формування  держави і права

України: від часу появи перших державних утворень на території України у

Північному Причорномор'ї і Приазов'ї (до нової ери) і закінчується

часом, який передував Лютневій демократичній революції. Другий  етап історії держави і права України  - лютий-жовтень 1917 p. і  по теперішній час.

(Додаток 1).

1.           Київська Русь як держава.

У процесі  консолідації у УШ-ІХ століттях  виникають більш широкі політичні об'єднання східних слов'ян - своєрідні союзи союзів. Таким союзом союзів, який утворився в Середньому Придніпров'ї, була Русь. Його столицею став полянський Київ. Трохи пізніше придніпровський союз союзів, тобто Русь, переростає в сильніше об'єднання - Руська земля.

До його складу входила майже половина східних слов'ян. Цей союз охоплював територію близько 120 тис. км² і був уже справді державою. Приблизно в цей же час відбувається об'єднання північної частини східнослов'янських племен навколо Новгорода.  Процес політичної консолідації східних слов'ян завершився наприкінці IX ст. утворенням великої, порівняно єдиної середньо­вічної Давньоруської держави - Київська Русь. Під владою Києва об'єдналися два величезних слов'янських політичних центри  -  Київський і Новгородський. Ця  подія, котру, за літописами, співвідносять з 882 р., вважається датою утворення Давньоруської держави. Пізніше київські князі підкорили інші слов'янські племена - древлян, сіверян, радимичів, уличів, тиверців  та ін. Сучасники називали свою державу "Руською землею", "Руссю", а з XII ст. - "Вкраїною". Назву ж "Київська Русь" ввели історики. На думку більшості дослідників, Київська Русь виникла раніше, ніж завершився процес етнічної консолідації російського, українського і білоруського народів, тому цю державу можна вважати їхнім спіль­ним історичним надбанням. Але деякі вчені, слідом за                            М. С. Грушевським, вважають, що вже антів і полян можна назвати українцями, а тому й Київська Русь — це держава суто українська. Київська Русь характеризується як ранньофеодальна держава з чітким поділом на феодалів і залежне від них населення (смердів, рядовичів, закупів тощо).

Проіснувала вона до середини XII ст., займаючи величезну територію з різноманітним, як за етнічними, так і за економічними ознаками, населенням. На кінець X ст. її тери­торія простягалася від гирла Дунаю до гирла Волги та від підгір'я Кавказу до Фінської затоки. Це була одна з найбільших держав Європи. Багато славних князів правили на її території, а особливо слід відмітити князя Володимира Великого, який влітку 988 р. охрестив свій народ.  Найбільшого розвитку Київська Русь досягла за правління Ярослава Мудрого (1019— 1054 рр.). У цей період було створено найвідомішу пам'ятку давньо­руського права — Руську Правду.
Через міжусобні війни і через те, що Київ завжди був об’єктом нападу кочових народів, Київська держава починає підудпадати.  Проте вона відразу не занепала і проіснувала ще 200 літ. На загальному тлі поглиблення феодальної роздробленості й ослаблення Київської Русі виділяються Галицьке та Волинське князівства. У 1199 р. вони об'єдналися в одну державу. Її столицею, спершу,був  Галич (тепер райцентр Івано-Франківської області), потім Холм (містечко на території сучасної Польщі), а з 1272 р. - Львів. Найбільшої могутності це князівство досягло в роки правління  Данила Романовича (Галицького) (1219-1264 рр.). Він підкорив своїй владі не тільки Галичину і Волинь, але й Київщину та багато інших земель Південно-Західної  Русі. М. Грушевський вважав, що з утворенням Галицько-Волинського князівства, сюди переміщується з Києва осередок української державності. Інший видатний український історик -  С. Томашівський  - називав це утворення першою безперечно українською державою ( в  Київській державі він вбачав значний чужорідний елемент, якого не було  в західній українській державі), оскільки у ХІІІ ст. в апогеї своєї могутності ці об'єднані князівства охоплювали 90% населення, що проживало в межах нинішніх кордонів України.

У 1238 р. Данило Галицький розбив німецьких мечоносців,  а пізніше тривалий час чинив опір монголо-татарам на західно- українських землях. Однак сили були нерівними, й князівство змушене підкоритися  Золотій Орді. Проіснувала Галицько – Волинська держава до 1340 р. Отож,   протягом ста років після  занепаду  Києва вона слугувала опорою української державності  та зберегла  українські державницькі традиції.

Після занепаду Галицько-Волинського князівства політично роздріблені західноруські землі, що не потрапили під владу Польщі та Угорщини, поступово увійшли до складу Великого князівства Литовського. Литовські феодали виявили величезну політичну мудрість і зберегли віру, звичаї та права місцевого населення. Поступово вони самі підкори­лися руському культурному впливу і почали вважати себе нащадками князів Київської Русі, прийняли Руську Правду як власне джерело права, засвоїли давньоруську писемність. Основним джерелом права тривалий час була Руська Правда. Основні положення цієї збірки — закріплення феодальної власності, урегулювання договору позики не лише на гроші, але й на хліб, мед.

Благословен той день і час,

Коли прослалась килимами

                                           Земля, яку сходив Тарас

                                           Малими, босими ногами,

                                           Земля, яку скропив Тарас

Дрібними росами-сльозами.

М. Рильський

 Згодом її замінили власні акти Литовсько-Руської держави, серед яких найвідоміші Литовські Статути 1529, 1566 і 1588 рр.

Кревська унія 1385 р. поклала початок політичному зближенню Литви та Королівства Польського. Цей процес завершився Люблін­ською унією 1569 р., яка об'єднала ці дві країни в нову державу — Річ Посполиту. Колонізація українських земель поляками доповнилася наступами на українську культуру, а після Брестської церковної унії 1596 р.— ще й національно-культурним гнітом.

2.           Запорізька Січ як державотворення.

Протягом XV—XVI ст. українське селянство зазнало повного закріпачення.

 Однією  з  форм  протесту  проти соціального і національного гно­блення стала масова втеча українського населення в козаки. (Слово «козак» тюркського походження й означає «легко озброєний воїн», «сторожа», «вільна людина» тощо.) У XV ст. українське козацтво вже відособилося в окрему соціальну групу. А в середині XVI ст. за Дніпровими порогами склалася особлива військово-територіальна політична організація українського козацтва—Запорозька Січ. Вона не була державою в повному розумінні слова, але мала стільки виразних ознак державності, що її не раз називали «козацькою республікою». Початки козаччини датуються 1990 р. Засновником і першим кошовим Запорозької Січі (козацька республіка, якою керували гетьмани, обрані більшістю) став Дмитро Вишневецький. У ХVІІ ст. на території України розгорнулася національно-визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького, який прийшов до влади у 1648 р. Він не раз і не двічі перемагав польське військо, впевнено ведучи за собою козаків. Але допустився великої і непоправної помилки підписавши у 1654 р. союз з Москвою.  Москва ж уклала угоду з Польщею і розділила Україну на дві частини: Лівобережну і Правобережну. Після смерті Мазепи запорізькі козаки, що втекли разом із ним після Полтавського бою, на своїй раді в Бендерах (1710 p.) обрали гетьманом Пилипа Орлика, який став першим гетьманом України в еміграції. Він присвятив усе своє життя боротьбі за вільну Україну. Власні погляди на устрій самостійної Української держави він виклав у конституції прав і вільностей Запорізького Війська (1710 p.), яку було затверджено у день обрання Орлика на гетьманство. Цей нормативний акт виходив з визнання природних прав народу чинити опір гнобленню. Конституція Пилипа Орлика проголошувала незалежність України від Польщі та Москви, ідею козацької соборності і козацької держави, передавала вищу владу в Україні представницькій установі, своєрідному козацькому парламенту, який передбачалося скликати тричі на рік. Він складався із Генеральної старшини, представників Запоріжжя і по одному представнику від кожного представнику від кожного полку. Конституція Пилипа Орлика  за демок­ратичним змістом значно випередила тодішні правові акти європейських держав. Шістнадцять статей документа визначили демократичні засади української державності, принципи поділу влади, приватної власності і його захист, права окремих категорій населення України. Ця Конституція  заклала підвалини українського консти­туційного права. Українська козацька Конститу­ція Пилипа Орлика 1710 року — на 68 років старша за конституцію американської держави.  А, приміром, консти­туція Франції, у якій йшлося про права людини і громадянина, була затверджена аж у 1791 році. Хіба ці факти не доводять, що українці традиційно стояли на боці демо­кратичних цінностей, поважали право людини на свободу, яке декларує нині уся Європа?

Україно, ти для мене диво.

І нехай пливе за роком рік.

   Буду, мамо, горда і вродлива,

                                            З тебе дивуватися повік...

                                           Одійдіте, недруги лукаві,

                                           Друзі, зачекайте на путі.

 Маю я святе синівське право

                                           З матір'ю побуть на самоті.

                                           Україно, ти моя молитва,

                                           Ти моя розлука світова...

          Гримотить над світом люта битва

                                           За твоє життя, твої права.

                                         В. Симоненко

Останніми гетьманами Запорозької Січі були Данило Апостол і Кирило Розумовський. У 1764 р., за указом Катерини ІІ, Запорозька Січ була зруйнована.

З цього часу починається важкий період неволі. На все українське накладено заборону. Але не всі підкорилися цій забороні. Ми можемо назвати також видатних діячів того часу, як Іван Котляревський, Григорій Полтина, Григорій Сковорода, а також творців Кирило - Мефодіївського товариства: Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Миколу Костомарова, Миколу Гулака та ін. Але московська цензура не могла змиритися з таким поворотом. Як наслідок маємо Валуєвський циркуляр (1876 р.)

Отже, починаючи з кінця XIV ст., масові козацько-селянські повстання в Україні виникають дуже часто,  хоча вони терпіли поразки, їх роль в історії

українського народу була виключно великою. У ході цієї боротьби

розхитувалася феодально-кріпосницька система, зміцнювалося

самовизначення українського народу.

Кінець XVI — перша половина XVII ст. стали часом пробудження

національної свідомості українського народу, його духовного піднесення.

Утверджуються почуття рідної землі, вітчизни, нерозривних зв'язків

поколінь, історичного обов'язку зберегти духовні здобутки свого народу —

культуру, мистецтво, мову, звичаї і все те, без чого неможливе існування

нації. В процесі активного розвитку української суспільної думки

виникають концепції державно-політичного устрою українських земель,

народжується ідея української державності.

3.           Україна на початку ХХ століття.

Розділена між Росією та Австро -  Угорщиною,    Україна    не    мала

своєї державності, більш того, зазнавала постійних утисків у національно-культурному відношенні. Проте навіть за цих несприятливих умов було набуто певний позитив­ний досвід демократичних перетворень. Селянська, земська, судова та інші реформи другої половини XIX ст. принесли особисту свободу колишнім кріпакам, заклали у вигляді земств зачатки місцевого самоврядування, започаткували ряд демократичних змін у відправленні правосуддя, піднесли роль особис­тості у багатьох інших сферах державного і громадського життя.

У роки першої російської революції царським маніфестом 17 жовтня 1905 р. було проголошено недоторканність особи, свободи совісті, слова, зборів і спілок. Влада монарха помітно обмежувалася представницькою установою - Державною Думою, в якій набувала першого досвіду парламентської боротьби і своєрідна українська фракція, так звана Українська думська громада.
Важливий історичний період формування української державності – це революційні роки, коли боротьба за державність України наприкінці 1917—1920 pp. відбувалася в умовах запеклої громадянської війни та іноземної інтервенції. У цій боротьбі можна виділити кілька етапів. На  першому - етапі національну революцію очолювала Центральна Рада.  В листопаді 1917 p. було проголошено Українську Народну Республіку (УНР).

Другий етап — це правління з кінця квітня 1918 p. гетьманщини в умовах

окупації України австрійськими та німецькими військами. 

Особливою проблемою в національному державному відродженні було

утворення в західних регіонах України в жовтні 1918 p. Західної

Української Народної Республіки (ЗУНР).  І нарешті, майже паралельно з утворенням ЗУНР на більшій частині України, починаючи з листопада     1918 p., проходило відновлення УНР на чолі з Директорією і об'єднання її з ЗУНР.  Це також був визначний етап в національно-державному будівництві. На жаль, наприкінці 1920 — на початку 1921 p. процес національного

державного відродження був перерваний перемогою об'єднаних радянських

збройних сил, встановленням радянської влади на більшій частині України

та окупацією західноукраїнських регіонів Польщею, Румунією,

Чехословаччиною.

З перших днів національно-демократичної революції сталося згуртування

національних сил в Україні, і виникнення загальноукраїнського

громадсько-політичного центру, покликаного очолити масовий народний рух, — Української Центральної Ради. З часом Рада мала скликати український парламент і створити відповідальний перед ним уряд. Національний центр був започаткований Товариством українських поступовців (ТУП). Його політичним ідеалом була автономія України в складі перебудованої на федеративних засадах Російської держави. На співпрацю з поступовцями погодилися й українські соціалісти. До Центральної Ради увійшли також представники православного духовенства, культурно-освітніх, кооперативних, військових, студентських та інших організацій, громад і гуртків, представники наукових товариств (Українського наукового товариства, Товариства українських техніків та агрономів, Українського педагогічного товариства та ін.).

3 березня вважається офіційною датою заснування Центральної Ради і

початком її історії. 19 березня у Києві відбулася стотисячна маніфестація, яка завершилася ухвалою резолюції про доручення Центральній Раді вступити у прямі переговори з Тимчасовим урядом щодо зазначених проблем.

 20 листопада 1917 р. в Києві було проголошено УНР. Проте Україна не була підготовлена перш за все військово, для того, щоб захищати свій суверенітет. І у 1922 р. Україну знову розділили. Проте варто віддати належне створеному тоді Легіону Січових Стрільців, які хоч і не змогли відстояти незалежність, але відзначились як хоробрі воїни. Німецькі старшини і вояки з признанням висловлювались про них: “Гордий цей народ, що має таких лицарів!” 

4.           Період радянської України.

Борючись проти Центральної Ради, більшовицькі організації докладали

чимало зусиль для скликання Всеукраїнського з'їзду Рад, який би

проголосив більшовицьку владу в Україні, створив Українську радянську

державу і затвердив в ній диктатуру пролетаріату. Ідею проведення

Всеукраїнського з'їзду Рад  висунула більшовицька фракція виконавчого

комітету Київської Ради робітничих депутатів.  З листопада 1917 p., її

підтримали більшовики Харкова, Катеринослава, Одеси, Єлисаветграда та

інших міст.  Ця діяльність знайшла підтримку тієї частини трудящих, які ще

вірили в більшовицькі лозунги. З'їзд мав стати важливим етапом на шляху

встановлення радянської влади в Україні. В період до створення в 1922 р. Союзу РСР Радянська Україна мала всі формальні ознаки суверенної держави, нагромадила цікавий досвід державотво­рення.

Помилкою було б вважати, що після утворення СРСР  українська державність припинила своє існування. Важко не погодитися з                       В. К. Винниченком, який з цього приводу писав: «Так, форма української державності за цього відтинку нашої історії не є задовільна для нас. Так,— вона не самостійна, не незалежна, вона опанована Росією, вона поневолена, покалічена, грабована, замучена. Але суть її Держави є, вона живе, вона береже в собі сили, які не дозволяють ворогам знищити її, які невиразно тримають у собі  ідею самостійності, які у слушний час вибухнуть, щоб здійснити її...»

Двічі робилися спроби створити українську державу поза межами УРСР (проголошення Карпатської України у 1939 р. на території Чехо-Словаччини і Української Собор­ної Держави у 1941 р. на окупованій німцями території), але вони не мали успіху й звелися лише до політичних демонстрацій.

За часів радянської державності реально здійснилася віковічна мрія про об'єднання східних і західних українських земель.

УРСР у складі Союзу РСР, незважаючи на проголошену і закріплену

конституцією суверенність, залишалася економічно, політично та

ідеологічно залежною від сваволі союзного бюрократичного центру.

Український народ був позбавлений гідних сучасної цивілізації умов

життя. 

Щонайменший вияв його національної свідомості негайно таврувався як

прояв так званого буржуазного націоналізму і жорстоко придушувався.

Панування бюрократичних сил призводило до порушень владою прав і свобод громадян. У середині 80-х років стала особливо помітною економічна,

соціальна, політична криза. У суспільстві визріла ідея оновлення

економічних, правових і соціальних інститутів На першому етапі таким

оновленням стала перебудова як соціально-економічного, так і політичного

життя. Але вона не виправдала покладених на неї надій.

5.                     Україна на шляху до незалежності.

             Акт проголошення незалежності України.

         Під  час   глибоких   соціальних   і  політичних   зрушень   останнього десятиріччя посилився потяг усіх народів колишнього Союзу РСР до незалежності і розбудови власної держави. Втіленням державотворчих пошуків українського народу стало прийняття 24 серпня 1991 р. Верховною Радою УРСР Акту  про­голошення незалежності України і наступне його підтвердження все­українським референдумом 1 грудня 1991 р. (Додаток 2). На політичній карті світу з'явилася нова суверенна держава — Україна. В процесі “перебудови” все більше виявлялась недосконалість СРСР. Починали виникати “неформальні” організації, ідеологія яких була протилежною до ідеології КПРС. Саме ці організації мали велике значення у процесі розпаду СРСР, який, хоч ще виглядав стійко зовні, починав розхитування всередині.
Початковим етапом розпаду СРСР стали вибори 1990 р., які вийшли з-під контролю партії. У січні 1990 р., коли саме повним ходом ішла передвиборча компанія, демократичні сили України (Рух, “Меморіал” і т.ін.) запропонували відзначити День соборності України. І 21 січня 1990 р. між Києвом і Львовом був утворений “живий ланцюг” Ця подія вплинула перш за все на свідомість українців. Вона відновила в їхній пам’яті національну символіку, ідею єдності і незалежності України. Ця подія стала пробудженням від “глибокого сну”, в якому Україна і українці перебували в часи більшовицького терору. Мабуть резонансом цього пробудження стало те, що на виборах представникам Демократичного блоку вдалося здобути майже третину місць, а у деяких областях опозиційні сили здобули більшість. І хоч преса і телебачення ще перебували під контролем КПУ, хвиля протесту і бажання волі уже невпинно піднімалася: над багатьма містами і селами України замайоріли синьо-жовті прапори. Головою Верховної Ради став В. Івашко, опозиційні сили в парламенті очолив І. Юхновський. У стінах парламенту все частіше лунало питання про незалежність України. 9 липня 1990 р. В. Івашко подає у відставку, внаслідок чого прокомуністична більшість залишається без керівника. Вперше Верховна Рада зважується на крок, який “випадав” за рамки програми і політики центру. 16 липня 1990 р. Верховна Рада поіменним голосуванням прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Цей документ став великим кроком на шляху творення державності України, але одночасно він ще більше загострив ситуацію, і на грудневому пленумі (1990 р.) лунали заклики до боротьби з “сепаратистами” і “націоналістами”. Декларація про державний суверенітет України не отримала статусу конституційного акта, але в той же час більшість погодилася на внесення до Конституції УРСР статті, яка проголошувала верховенство законів УРСР на її території над союзними законами.
3 серпня 1990 р. відбулося прийняття Закону про економічну самостійність України. Це стало логічним продовженням прийняття Декларації, бо наповнювало її реальним змістом.
Після прийняття Декларації відбулися вибори нового Голови Верховної Ради, на яких переміг Леонід Кравчук.
Друга сесія Верховної Ради УРСР, що розпочала свою роботу 1 жовтня

1990 р. працювала у супроводі численних мітингів і протестів. На майдані Незалежності було встановлено наметове містечко. Жителі цього містечка висловлювали думки мільйонів громадян. Основною причиною пікету було те, що склад Верховної Ради не відображав волю народу.
Остання спроба контрнаступу КПУ була пов’язана з тим, що громадський рух в Україні набув радикального характеру. Ця спроба була спрямована на те, щоб припинити демократизацію українського суспільства, але суверенітет України був вже невідворотним. Не отримала підтримки і спроба консервативних сил СРСР вчинити державний переворот та зберегти радянську імперію.  Референдум 1 грудня 1991 р. переважною більшістю голосів підтвердив рішення Верховної Ради про вихід України з СРСР.
Отже, ще 24 серпня 1991 р. на карті з’явилася нова незалежна держава.
СРСР не міг мати свого логічного продовження, оскільки цілком “вичерпав резерви, які дозволяли йому існувати, після чого самозруйнувався”. З  усіх вище описаних подій ми можемо зробити висновок, що творення державності України відбувалося дуже повільно. Мабуть неможливо точно сказати, коли розпочався цей  процес. Уже 22 роки  ми живемо в незалежній країні, проте і досі дивимось на наше сьогодення, минулим і майбутнє з деяким песимізмом. Дехто і досі не вірить у самостійність Української держави, і взагалі в те, що ця держава реально існує, свої погляди звертає до Росії, в тому числі і теперішня влада.  Деякі громадяни з ностальгією згадують Радянський Союз. Ми мусимо визнати, що СРСР тримався тільки за рахунок терору.

Провівши опитування серед населення Хмельниччини “Коли, на вашу думку, почався процес державотворення в Україні?” відповіді були такими:

Періоди історії	Україномовні громадяни,%	Російськомовні громадяни,%	Громадяни інших національностей,%
За часів Київської Русі	20,3	12,3	2,2
За часів козаччини	12,5	7,8	3,3
Під час Другої світової війни	1,4	2,4	1,1
Після проголошення незалежності у 1991 р	87	56	71

Отже, у нашому суспільстві небагато людей, які вважають за початок процесу державотворення події, які відбувалися у  Другій світовій  війні. Ті, хто й досі не хочуть визнати Україну, як самостійну державу є, як правило, іномовними громадянами. Досить багато громадян віддали свій голос за те, що Україна, як держава, бере свій початок ще від Київської Русі. З цими людьми важко не погодитись, адже саме із заснуванням Києва і згодом Київської Русі, ми пов’язуємо створення України. Як бачимо, за те, що Україна почала формуватись як  держава  з 1991 року з прийняттям Акту  проголошення незалежності України висловилось громадян найбільше. Проте проголошення незалежності України було лише початком. Адже все керівництво велося з Кремля, і місцеві керівники звикли тільки виконувати накази. А тут потрібно було брати владу в свої руки і підносити Україну.
1 грудня 1991 р. президентом України став Л. Кравчук. Перед президентом і новим урядом постало  ряд проблем: “знищення відкритих політичних структур, творення правової демократичної держави”, “трансформування централізованої економіки в багатоукладну ринкову”,  “встановлення рівноправних стосунків з іншим державами”.
З перших днів Верховна Рада розгорнула активну законодавчу роботу. І у 1991-1994 рр. було прийнято ряд документів, без яких Україна була б неповноцінною державою. Негативним аспектом прийнятих документів було те, що не було розроблено конкретного механізму їх реалізації. Через це велика кількість рішень Верховної Ради України не виконувалась. Також негативним було те, що не вистачало коштів. Закони не мали прямої дії, а вимагали додаткових роз’яснень, тлумачень, підзаконних актів. Також ефективній діяльності Верховної Ради заважало гостре протистояння між партіями і відсутність злагодженої роботи виконавчої і законодавчої влади.
Л. Кравчук, після обрання його на пост президента, зумів перебрати на себе основну ініціативу творення державності. Проте варто наголосити на деяких негативних моментах цього періоду.
Насамперед не було чіткого розподілу повноважень між президентом, Верховною Радою і органами виконавчої влади. Також влада виявилась неспроможною приймати ефективні рішення і розробляти програми в економіці.
Але був і значний позитив. Уряд взявся за вирішення невідкладних питань для України. Верховна Рада надала главі уряду право видавати декрети з неврегульованих законодавством економічних проблем. Одним із найважливіших рішень було створення і розбудова Збройних сил України.
Після здобуття незалежності населення України не відчуло значного поліпшення свого становища. У всіх негараздах і недопрацюваннях звинувачували Президента і Верховну Раду. В зв’язку з цим були проведені дострокові вибори і президентом України став Л. Кучма. Вибори до Верховної Ради було вирішено проводити за мажоритарною системою.
27 березня 1994 р. було проведено вибори до Верховної Ради України, які ще раз довели, що населення України є дуже активним у політичному плані. Головою Верховної Ради тринадцятого скликання став О. Мороз, а прем’єр-міністром 16 червня 1994 р. був обраний В. Масол.
Якою ж була діяльність нової влади?
Вже перші дні роботи Президента і Верховної Ради показали недосконалість політичної системи України. Перш за все заважало протистояння між прокомуністичними і національно-демократичними  силами.
Позитивним моментом у роботі Верховної Ради ми можемо назвати тільки те, що вона намагалася збільшити грошові надходження для громадян. Правда,  для реалізації цих рішень у державі не було грошей. Щодо негативу, то, перш за все, варто сказати, що рішення Верховної Ради мали консервативно-стримуючий характер у економіці. Без достатніх на те підстав, призупинився процес приватизації. Щодо діяльності Президента, то він з самого початку засвідчив прагнення держави подолати такі явища як корупція, організована злочинність, тінізацію економіки. Президент видав Указ про індексацію вкладів населення в установах Ощадбанку. Запропонував Л. Кучма і Закон про владу та місцеве самоврядування, проте прийняття цього закону блокували ліві фракції. Мабуть найбільшим досягненням Верховної Ради і Президента в цей період стало прийняття Конституції України 26 червня 1996 р. Хоч всі складнощі державотворчих процесів ще були попереду, але Конституція  України стала базою цих процесів. У 1998 р. і 1999 р. відбулися відповідно вибори до Верховної Ради і вибори президента України. На цей раз головою Верховної Ради став О.Ткаченко, а 4% бар’єр подолали 8 партій. Президентом України знову став Л. Кучма. Важливим досягненням нової влади стало те, що на кінець 2000 р. вдалося в цілому подолати суперечності між гілками влади. Проте серед населення все більше визрівало незадоволення діяльністю Президента. Зокрема, ми можемо назвати акцію “Україна без  Кучми”, яка прокотилась по Україні після касетного скандалу. Через недолугі рішення влади і відсутність порядку, все частіше підіймаються питання про корумпованість. Своє остаточне слово про незадоволення владою народ України сказав на виборах президента у 2004 р. Події, які супроводжували ці вибори отримали назву “Помаранчева революція". Президентом України став В. Ющенко. Він обрав шлях до подолання корупції в усіх гілках влади.
На виборах до Верховної Ради у 2006 р. отримала перемогу партія, яка завжди стояла в опозиції до Президента – “Партія Регіонів ”.Саме на базі цієї партії створилась коаліція у Верховній Раді, і як наслідок,  Україну  почали тягнути  в різні боки – Президент – у Європу, прем’єр-міністр (Віктор Янукович) до Росії.

У 2010 році Президентом України став В.Ф. Янукович, представник Партії регіонів. Ця ж партія створила коаліцію у Верховній Раді. 2013 рік  - був роком  вибору розвитку для України: Європейський Союз чи  Митний   Союз? Україна не підписала угоди про асоціацію  з Європейським  Союзом.

Провівши опитування серед населення Хмельниччини, чи  вони підтримують   «Митний Союз  чи інтеграцію з Європою? .

	Громадяни  18 – 35 років	Громадяни  36 – 60  років	Громадяни  60 і більше  років
Європейський Союз	85%	65%	34%
Митний  Союз	0,2	26%	48%

Вперше  в історії понад 60% людей висловилися «за» європейську інтеграцію. Менше третини  українців усе ще віддають перевагу Митному союзу.  Більшість українців  хоче не просто приєднатися до найбільшого торгово – економічного союзу  світу,  а передусім хоче  приєднатися до спільноти із сучасними  стандартами життя, демократії та прав людини. Але цього не сталося. Зараз ми переживаємо тяжкий етап державотворення. Україні треба працювати і власним розумом розбудовувати власну державу, підтримуючи добросусід­ські взаємини з іншими європей­цями та азійцями. «Нам пора для України  жити» - давно були сказані ці слова І. Франко, але вони актуальні і сьогодні. Невже не хо­четься гордитися своєю державою? Щоб її знали в усіх країнах світу, знали і заздрили.  Україна,  як і великий Кобзар, -  вічні. Ми ж маємо усе необхідне —родючу зем­лю, багато річок, сприятливий клімат і ве­лике та працьовите населення.

Ось тому, вважаю, варто повчи­тися у наших братів і сусідів умін­ню відстоювати свої національні інтереси і дбати за процвітання  рідної України — великої європей­ської держави, котру хоче бачити  щасливою кожний українець. Якби кожен українець мав хоч трішечки любові до України, ми б не були сьогодні у такому жалюгідному становищі. І нація розквітала б і молоділа, а не занепадала і старіла, а держава була б розвинутою і  сильною.   І, може, я надто ідеалістично див­люся на проблему, але мені здається, що для багатьох матеріальних перетворень у нашому житті насамперед  необхідна абсо­лютно нематеріальна річ — любов до Бать­ківщини.

Висновки.

М. Грушевський писав: «Повна самостійність та незалежність є послідовним, логічним завершенням запитів національного розвитку та самовизначення будь – якої народності, що займає певну територію і має достатні задатки та енергію розвитку».

Історія держави і права України, багатовікової боротьби її народу за

створення своєї національної державності показує, що ця боротьба

відбувалася у виключно складних умовах. Доводилося постійно протидіяти

прагненню агресивних сусідів запровадити на території України

колоніальний режим, ліквідувати не тільки паростки української

національної державності, але навіть таке державне утворення, як

українська козацька республіка і держава Богдана Хмельницького.

Українська національна державність бере початок від могутньої

середньовічної східнослов'янської держави — Київської Русі. 

Ідея розбудови української національної державності розвивалася

одночасно із формуванням української народності. Вже Данила Галицького

сучасники не без підстав називали "українським королем". У боротьбі з підступними намірами Литви та Польщі, зазіханнями кримського хана формувалася й міцніла козацька держава — Запорізька Січ.

Вона й до сьогоднішніх днів зберігається у пам'яті народній як символ

української державності, яскравий взірець української державної ідеї,

зразок самореалізації народної волі. 

Новий спалах боротьби та, на жаль, тільки тимчасові перемоги у відродженні української національної державності почався після Лютневої демократичної революції 1917 p. Важливою віхою на цьому шляху стало проголошення Української Народної Республіки у листопаді 1917 p. Але процес розбудови незалежної демократичної держави був припинений  тоталітарним радянським режимом.

 Сім десятиріч Україна входила до складу колишнього Союзу РСР,  її державність в цей період мала переважно формальний характер.   Лише у 1991 p. Україна остаточно стала незалежною державою. Перебудовуються державні структури, формується нове демократичне право, прийнято Конституцію суверенної України. На політичній карті світу з'явилася нова незалежна країна європейського  рівня, визнана майже 140 державами. 

Список використаної літератури

 1. Історія держави і права України. В 2-х книгах.  К., 2001.

 2. Грушевський М. С. Ілюстрована Історія України. К, 2000.     

3. Грушевський М. Історія України - Руси.  Київ, 1991.

4. Кульчицький С. В.  Україна: суспільство й держава на терезах історії (1991-2006 р.). 

5. Лотоцький А. Історія України для дітей. – Івано-Франківськ, 1993.

6. Полонська-Василенко Н. Історія України, 1995. – С. 173.

7.  Середняцька Г. Історія України. Опорні конспекти. – Київ, 2003.

8. Субтельний О. Історія України. – К., 2000.

9. Скирда І. М,   Марченко О. С. Історія України у визначеннях,таблицях і схемах . Веста. Вид – о «Ранок». 2007.

10. Турченко Ф. Новітня історія України. – Київ, 2006.

11. Орленко В. І. Орленко В. В. Історія держави і права України. К., 2006.

12. Усенко І. Б. Основи правознавства.  К.,1998.

13.  «Битва за Україну», газета «Подільські вісті», № 134 – 144 , 24.09. 2013.

14. Фурманчук В. «Прощай Європо?», газета «Подільські вісті», № 179 - 180 , 26.11. 2013.

15. «Я – європеєць», газета «Подільські вісті», № 185 - 186 , 05.12. 2013.

Тези - анотація

Кізюн Ю. Творча робота  на тему:  «Історія України і державотворення».

 В своїй роботі автор наголошує, що тисячоліттями наші пращури творили на європейському континенті могутні держави, про безцінний внесок котрих у розвиток європейської цивілізації нині ми дізнаємося із багатьох історичних писемних джерел. Автор зазначає, що українська національна державність бере початок від могутньої середньовічної східнослов'янської держави — Київської Русі. Ідея розбудови української національної державності розвивалася одночасно із формуванням української народності. Покоління українських борців за державність надихалися прикладом Київської Русі, Української  держави   ІУ – ІХ століть - од­нієї з найбільших, наймогутніших, найбагатших держав Європи, ко­трою правили київські князі. Вони були славними воїнами, родича­лися і вступали у військові союзи з правителями таких держав Єв­ропи, як Польща, Швеція, Франція, Німеччина, Англія, Угорщина... Київська Русь характеризується як ранньофеодальна держава з чітким поділом на феодалів і залежне від них населення (смердів, рядовичів, закупів тощо). Проіснувала вона до середини XII ст., займаючи величезну територію з різноманітним, як за етнічними, так і за економічними ознаками, населенням.  Тисячоліття бездержавності, під час якого Україну знекровлювали, грабували, стирали з географічної карти та з історичного передання різні напасники: від татарських орд, польських визискувачів, мос­ковських самодержавних сатрапів аж до більшовицьких катів та фа­шистської чуми XX століття, від­кинуло Україну назад у розвитку. 

Проте були у нашій історії і світ­лі, яскраві сторінки людського ратного і духовного подвигу - Козаччина, якою захоплювалася уся Європа, а заможні західно - європейці посилали в науку на Січ своїх нащадків, просвітницька ді­яльність братств та Києво-Могилянської академії, де вважали за честь навчатися західноєвропей­ські спудеї, потужний народний спротив усілякому гніту і понево­ленню під проводом козацьких народних ватажків, котрий не дав загаснути прагненню українців до свободи і до створення своєї держави.

У роботі автор описує  новий спалах боротьби  у відродженні української національної державності почався після Лютневої демократичної революції 1917 p. Важливою віхою на цьому шляху стало проголошення Української Народної Республіки у листопаді 1917 p. Але процес розбудови незалежної демократичної держави був припинений  тоталітарним радянським режимом 

На рубежі 80—90-х років XX ст. в Україні сталися епохальні історичні

події. В умовах глибокої соціально-економічної і політичної кризи в

республіці розпочався  процес згортання командно-адміністративної системи,

ліквідації партійно-радянської номенклатури. Намітився перехід до

ринкових економічних відносин. Конкретним, реальним змістом наповнювався суверенітет України, що у кінцевому рахунку призвело до проголошення у серпні 1991 p. незалежності України . Здобувши незалежність, народ України розпочав активну діяльність по створенню своєї демократичної правової держави.  16 липня 1990 p. була прийнята Декларація про державний суверенітет України, а 24 серпня 1991 р.— Акт проголошення незалежності України, чим відкрилися широкі можливості для демократичного розвитку України. Прийняття Основного Закону стало для України закономірним і логічним завершенням непростого процесу творення власної держави. Конституція — це одна з важливіших гарантій її незалежності, справді реформаторської розбудови держави.  Автор використовує соціологічні дослідження  за запитаннями: “Коли  почався процес державотворення в Україні?” і чи підтримують громадяни України   «Митний Союз  чи інтеграцію з Європою? Відповіді на запитання дозволили зробити висновок, що на політичній карті світу з'явилася нова незалежна країна європейського рівня, визнана майже 140 державами. Народ якої хоче приєднатися до  європейської спільноти із сучасними  стандартами життя, демократії та прав людини. Справедливі слова  С.  М. Грушевського: «Повна самостійність та незалежність є послідовним, логічним завершенням запитів національного розвитку та самовизначення будь – якої народності, що займає певну територію і має достатні задатки та енергію розвитку».

 Додаток 1. Періодизація історії держави і права України.

Перший великий етап формування  держави і права України: від часу появи перших державних утворень на території України у Північному Причорномор'ї і Приазов'ї (до нової ери) і закінчується часом, який передував Лютневій демократичній революції. В межах цього першого етапу історії держави і права України досить чітко виділяються такі періоди:

1. Перші державні утворення на території України та їхнє право (середина І тис. до Р. X. - V ст.).

2. Держава та право Київської Русі (УІ-ХІІ століття).

3. Держава та право України періоду феодальної роздробле­ності (ХІІ-ХІУ століть).

4.  Державність і право на українських землях під владою Великого князівства Литовського, Королівства Польського та Речі Посполитої (кінець XIV - перша половина XVII століть).

5. Українська держава та право в роки Визвольної війни 1648-1654 рр.

6. Козацько-гетьманська держава та її права (друга половина ХУІІ-ХУШ століття).

6) суспільно-політичний лад і право України в період обмеження її автономії царатом (перша половина XVIII ст.);

7) кінцева ліквідація царатом автономного устрою України (друга половина

XV111 ст.);

Другий  етап історії держави і права України поділяється на такі періоди:

1.  Державність і право на українських землях у складі Російської імперії (XIX - початок XX століть). .

2. Відродження і розбудова Української держави та її право (1917-1920 рр.).

3. Соціалістична державність і право в Україні (1921-1929 рр.).

4. Радянська державність і право України в період утвердження тоталітарного режиму (1929-1941 рр.).

5. Держава та право України періоду Великої Вітчизняної війни (1941-1945 рр.).                            

6.  Повоєнна державність і право Радянської України (1945-1991 рр.).                    

7. Держава та право України після проголошення незалежності та на сучасному етапі (1991-2014 рр.)

Додаток 2. Основні державотворчі процеси                                     

|	Основні державотворчі процеси
Дата	Подія
8 жовтня 1991 р.	Закон «Про громадянство України» (громадянином України міг стати кожен, хто проживав на її території та не був гро­мадянином іншої держави)
1 листопа­да 1991р.	«Декларація прав національностей України» (усім народам і національним групам гарантувалися рівні права)
4 листопа­да 1991 р.	Закон «Про Державний кордон України» (визначені кордони держави, порядок їх охорони й перетину)
6 грудня 1991 р.	Закон «Про Збройні Сили України» (військові добровільно складали присягу на вірність українському народу, решта отримувала можливість звільнитися в запас або перейти на службу до армії будь-якої країни)
Початок січня 1992 р.	Уведення в обіг власної грошової одиниці (спочатку купонів багаторазового використання, а з 1 вересня 1996р. - гривні)
Січень- лютий 1992 р.	Затвердження державної символіки України: Державний герб (малий) — тризуб, Державний прапор -  синьо-жов­тий, Державний гімн — музика М. Вербицького на слова П. Чубинського (у повному обсязі зі словами затверджений тільки 6 березня 2003 р.)
25 червня 1992 р.	Закон «Про національні меншини в Україні» затвердив право кожного народу на культурно-національну автономію). Створення Національного банку України, служби безпеки (СБУ), Української фондової біржи, посольств й консульств та інших важливих державних інститутів